Іноді здається, що його розробляли в європейському відділенні Ford - нехай ображаються американські інженери, йодля машини це комплімент. Серйозно, такий авто, хочеться мати по будь-яку сторону Атлантики. Вдобавок у нього чорні шкіряні крісла, простеганные двома білими смужками: на нашій машині вони були потерті, як після пари 24-годинних гонок. Прилади досить прості й акуратні, хоча й злегка пересічні. На приладовій панелі залежно від часу доби загоряється "добрий ранок" і "добрий день".

А "добрий вечір"? Не знаю, на заході я був уже в Dodge. Про Challenger сказати майже нема чого, всі вже сказано. Але оновленому Mustang і, як з'ясувалося, більше швидкому Camaro (про, от я й проговорився) на "квотере" Challenger зливає... Це не проблема, тому що ми полюбили Challenger не за те, як він їде, а за те як він виглядає. Згадую ту довгу ніч, коли під звуки я намагався вирішити: чи варто вибрати Автомобілем Року Scirocco або треба послухатися серця й коронувати Challenger?

Я усе ще сумніваюся... На Challenger так приємно дивитися й так класно їздити. Це не просто гарний автомобіль, на відміну від прекрасного але нудного VW. Його проблема не в ходовий (не забувайте що платформа дісталася Dodge після розлучення Chrysler і Daimler), а в розмірі. Challenger ніколи не був маленьким мускул-каром.